ОСТАННІЙ ВИСТУП ТІНЬ СОНЦЯ НА ФЕСТИВАЛІ «ТРИПІЛЬСЬКЕ КОЛО»

 В минулу суботу, 2 липня, відбувся напевно останній виступ «Тінь Сонця» на фестивалі «Трипільське Коло». Про це сьогодні стало остаточно зрозуміло з моєї приватної розмови з одним із засновників фестивалю. Як виявилось, ніколи і ні з ким організаторам «ТК» не працювалось так напружено і складно, як з нашою командою і зі мною особисто як офіційним представником гурту через наші «капризи» і «невміння вести переговори». Відтак, оргкомітет прийняв рішення нас більше на свій фестиваль не запрошувати.

Почнемо з ведення переговорів. Я першим звернувся до організаторів «ТК» з пропозицією нашого виступу. Після затвердження програми фестивалю мені зателефонували і підтвердили, що бажають бачити нас на своєму заході, водночас поставили перед фактом, що задовільнити всі наші вимоги не зможуть. Йшлося про те, що фінансова винагорода гурту зменшується майже вдвічі, а точніше – вона стає практично непристойною. Знаючи, наскільки нас чекають на фестивалі шанувальники, ми погоджуємося.

До речі, про шанувальників. Безсумнівно саме завдяки їхній ініціативі ми і виступали на «ТК 2011», бо не лише група «ТК вконтакті» активно ними відвідувалась із проханнями до організаторів запросити саме нас, за словами самих організаторів, наші шанувальники чіплялись до них прямо на вулиці із запитанням «А чи буде Тінь Сонця»? Бачачи таку ситуацію інший співзасновник фестивалю написав мені, що це виглядає дуже підозріло, що нас не збираються запрошувати і нам в принципі навряд чи варто на щось розраховувати (радили також навчитися вести переговори). Я до цього віднісся спокійно, бо не одним «Трипільським Колом» оцінюється наше гастрольне життя. Але в решті решт нас таки запрошують на фестиваль і ми погоджуємося на більш ніж скромні пропозиції, висловлюючи інші вимоги: поставити нас в пройм-тайм, тобто не раніше 21:30, і дати нам на виступ годину чистого часу. І організатори дають згоду!

Вже за кілька днів мені передзвонює координатор великої сцени і ставить перед фактом, що ми виступаємо о 20:00, «бо так» і «інакше ніяк». Я знову зв’язуюсь з оргкомітетом і там мене ставлять перед тим же фактом. Отже я маю повне право відмовитись від участі на фестивалі, оскільки організатори не дотримали свого слова. Але я знову погоджуюсь, аби зробити наддніпрянцям (а це левова частка наших шанувальників) та гостям Київщини свято. Але при цьому мене звинувачують у невмінні вести переговори!

Далі розповім про наші «капризи».

Каприз №1 – організатори повинні забезпечити кожному гуртові умови виступу, тобто виконати технічний райдер. Цього зроблено не було. Насамперед бракувало другого гітарного стеку, іншими словами – були проблеми з визвучкою одного з гітаристів.

Каприз №2 – організатори повинні забезпечити кожному гурту вчасне і повноцінне харчування. До кухарів питань немає, проте на обід довелось чекати майже годину, а вечері просто не було.

Каприз №3 – за нашими домовленостями одразу після виступу Каті Чілі нас разом з нею мали відвезти нас до Києва. В результаті мене поставили перед фактом в черговий раз: так, Катя Чілі з гуртом поїхала до Києва, а ми мали чекати на поселення.

Каприз №4 – за нашими домовленостями одразу після нашого виступу з нами мали розрахуватися. Цього не було зроблено.

Каприз №5. Поки Катя Чілі добиралась до Києва, а Атмасфера, яка виступала ще пізніше селилась у гуртожитку, ми мусили чекати. Загалом на чекання пішло майже 4 години. Наочно видно, що «Тінь Сонця» не входило в пріоритетний список учасників, тому з ними розбиралися пізніше за всіх інших. Виправданням була фраза одного з засновників «Але ж ми вам дали можливість виступити…»

Якщо хтось із професіоналів зможе дорікнути мені, що все вищеперераховане є капризом, дуже здивуюсь. Тим не менше, організатори ні разу не вибачились ні за що. А це вже до теми «вміння вести переговори». Схожа ситуація була з гуртом «Рокаш», про який немов би забули після його виступу. Ці музиканти теж не входили до когорти «обраних» – на відміну від усіх інших гуртів гості з Білорусі добиралися зі сцени з інструментами до автобусу опівночі самі. Хто був на фестивалі цілком розуміє, наскільки брутальним виглядає цей факт у світлі того, що по полю легше було повзти, ніж іти.

Приблизно о третій ночі нас поселили в гуртожиток. Головним сюрпризом стало те, що нам ніхто не видасть чистої білизни, бо о третій ночі чистої білизни в гуртожитку бути не може. Таким чином нам доводилось шукати матраци і покривала, на яких слідів активної життєдіяльності людини помічалося менше («помічені» були практично всі).

Зранку безневинна волонтерка, яка займалася вивезенням відвідувачів з фестивалю потрапила під мій гнів, коли запропонувала нам підійти до Ржищівського порту, повз який їхатиме маршрутка з наявними для нас місцями. Малося на увазі, що нам з інструментами потрібно було пройтися 3-4 кілометра. При зустрічі я перепросив у дівчини за те, що підвищив на неї тон. Фактом лишається те, що їй навіть не пояснили хто ми, де ми, і що майже в кожного з нас наплічник та інструмент, що є черговим проявом безвідповідальності організаторів.

Вся ця епопея закінчилася тим, що сьогодні мені довелося чекати рівно годину, поки організатор зробить мені чергову послугу – розрахується за нашу роботу.

Я знаю, що у цієї статті будуть опоненти. Але у мене є два залізних виправдання. По-перше, за весь час організатори не змогли навести жодного прикладу порушення наших домовленостей з мого (нашого) боку. По-друге, мені є з чим порівнювати: ми вже чотири роки активно фестивалимо.

Я розумію, що багатьом це читати неприємно; розумію, що можливо було б варто бути вищими за все це, але було вирішено розповісти людям правду. Організатори не вміють або не хочуть працювати професійно, більше того: замість вибачень вони відмовляють нам у подальшій співпраці! Та, власне, при такому відношенні до виконавця, і ми не палаємо бажання співпрацювати надалі…

…Але в усій цій історії мене засмучує насамперед не це. Першою непоправною прикрістю є те, що з чотирьох засновників фестивалю, двоє – мої донедавна хороші приятельки. І якщо з однією з них в мене стосунки погіршились ще до фестивалю (досі не розумію, чому), то друга, на якій, як я розумію, була покладена місія «нас терпіти» і яка, правду кажучи, перед фестивалем лобіювала наші інтереси в оргкомітеті, своєю поведінкою показала, що дружні стосунки – це далеко не те, що насправді між нами постало. Як на мене, дружба – це піклування про друга, а не сподівання, що він все стерпить.

Другою ще більшою прикрістю є те, що оргкомітет фестивалю – українці, народ, який я безмежно люблю, на який сподіваюсь, до спільних перемог з яким я йду попри всі перешкоди. Але ось я знову пересвідчуюсь у тому, наскільки неорганізованим, алогічним, безвідповідальним і навіть хамським може бути мій народ, та що народ! Його молода еліта, чи принаймні ті, які себе так напевно ідентифікують: за чотири роки ніяких позитивних зрушень в організації роботи! Жахливо й те, що нічого спільного принаймні з цими людьми у мене вже не буде, бо ми не зможемо більше довіряти один одному. А крім того бісить, що всі свої прорахунки і безпринципність ці люди ховають під оболонкою зовні сяючого «позитиву».

Ось так, на прикладі одного фестивалю, ви стали свідками чергової маленької сторінки нашої історії і виникнення тріщини у нашому кровному середовищі…

Сергій Василюк